Сумно, друзі...

Коли тобі сумно, де ж його вилити,  той сум, як не на Сумно?

Сумно – спільнота блогів про культуру. Але культура, друзі, це не якась відсторонена від життя річ – театр, література, тощо, без яких пересічна людина, будем відверті, часто живе – і не сумує. Культура -система буття. І тому іноді нам стає дуже-дуже сумно...

Повертаюсь пізно додому. В нашому непростому районі заблукала жінка на чорному джипі. Намагаюсь пояснити, як їй викрутити на вулицю, що практично поруч, але до неї -підйом, крутий спуск, крутий підйом, і при цьому – 7 поворотів...

"Давайте, сяду до Вас в машину, і з півдороги покажу",- пропоную. За три хвилини виходжу біля власного дому – жінці лишається подолати спуск та підйом, три повороти. У машині лишається мій пакет з речами, поміж іншого – ноутбук. Втрату усвідомлюю лише вдома, через годину, – був важкий робочий день. Виходжу з дому і з дві години обклеюю район оголошеннями "Втрачено пакет з ноутбуком...", особливо ретельно обхожу вулицю, яку шукала водій, пильно вдивляючись у всі чорні джипи. Наступного дня вивішую об"яву в інтернеті... Вже за хвилину після публікації об"яви дзвенить телефон.

"Так записуйте, телефон,- будете забирати свій ноутбук. У вас є інший телефон? Тоді терміново вимикайте цей і дзвоніть на записаний номер. Цього телефону не вмикайте, поки не отримаєте свою річ". -швидко і сухо дає вказівки чоловік у слухавці і дає відбій. В паніці видираю сімку з телефону, передзвонюю з іншого номеру.

"Якою буде сума подяки?" – лунає перше питання.

Я про це, честно,  не думала... "Сто гривень",- видаю з переляку.

"Ні, чотириста гривень. Це я по-людськи вам віддаю, за чотириста!"

Я в шоці, та що зробиш? Домовляємся зустрітися за три години. За цей час чоловік передзвонює чотири рази – чи я їду?

Розіграний спектакль на місці зустрічі, мабуть, вартував Оскара,  а мені  ледь не вартував 400 гривень, які потрібно було переказати через термінал прямо під пильним оком добродія. Та розказувати про це детально нема сенсу – моїх втрачених речей у чоловіка не було, більш того він їх в очі не бачив, все що він знав,   він дізнався із оголошення.

Це було дуже сумно. Ще більший сум охопив мене, коли я ввімкнула телефон: за три години – 20 пропущених дзвінків...

Ось уже четвертий день мій телефон дзвонить і дзвонить. Вже 14 осіб дуже хотіли заробити грошей на тому, що одного вечора я була втомлена і неуважна. Іноді це бувало навіть весело.

"А може це не мій ноут?" -питаю. "Ваш,звичайно,- запевняють в трубці, -він же синій!"

"А який, синій?" -питаюсь.

"Світло-синій! Такий, яскравий, синій... темний, темно-синій..."

Але якщо одному було досить сказати "Шановний, на жаль Ви – не перший, і навіть – не пятий такий, дякую",- і він відповідав "Зрозумів, жаль", то інші тероризували,  дзвонячи десятки разів – з хамством і навіть погрозами.

"Ты шо,  не поняла, – я денег хочу!",- проричав один з них в трубку. Якщо чесно, мені стало дійсно страшно – і страшенно сумно. Я навіть не стала говорити,  що люди,  що хочуть грошей,  зазвичай ідуть на роботу і заробляють їх. ..

Сумно, друзі...